Так іноді називають цієї людини. Чим заслужив таке звання не мало особливої популярності англійський літератор Морган Ендрю Робертсон, сама знаменита книга якого принесла своєму авторові одні прикрості?

А справа в тому, що про цю книгу зненацька згадали майже півтора десятка років після її написання, завдяки неймовірному збігу обставин. В усьому світі всерйоз заговорили про дарунок ясновидіння, яким була наділена цей непримітна людина, - адже події, описані їм, багато в чому збіглися з реальною катастрофою, що одержала назва «трагедії XX століття»...

Мовлення, звичайно, про катастрофу «Титаника», описаної вуж стільки разів, що, здається, і додати вуж чогось

Проте давайте згадаємо хоча б деякі деталі. Ранком 12 квітня 1912 року багато газет миру помістили коротке повідомлення: «Пароплав “Титаник” компанії “Уайт Старий”, вийшовши 11 квітня 1912 року у своє перше плавання, зштовхнувся з айсбергом і затонув

За останніми повідомленнями, є підстави думати, що з 2800 чоловік урятувалося менш 700». І потім вуж, у наступні дні, у міру того як надходили нові відомості від уцілілих пасажирів і членів екіпажа, газети повідомляли всі нові й нові несамовиті подробиці

Про те, як на найбільшому у світі судні не вистачило на всіх рятувальних шлюпок. І як через цього багато сімей виявилися розлучені навіки: у шлюпки в першу чергу саджали жінок з дітьми, а їхні чоловіки й батьки залишилися кинутими напризволяще долі на борті потопаючого гіганта

И о тім, як люди в розпачі кидалися з борта в крижану воду й незабаром гинули від переохолодження

И о тій плутанині, що запанувала на борті серед екіпажа «кращого у світі судна». І про ті конструктивні недоліки, на яких, як виявилося, кораблебудівникам указували, ще коли «Титаник» перебував на судноверфі, але які так і не були усунуті...

Серед купи повідомлень зненацька спливло й ще одне. Виявляється, вся ця трагедія була в подробицях описана ще за 14 років до случившегося.

Безвісний автор у точності описав, як холодною квітневою ніччю плавучий « місто-казка» - найбільший і комфортабельний корабель у світі, на борті якого перебувало деяким менше 3000 чоловік, - перетинав Атлантику. Довжина небаченого чуда техніки становила 260 метрів, потужність двигунів - 50 00 кінських сил

Корабель, оснащений трьома гвинтами, міг розвивати швидкість до 25 вузлів, навіть при зустрічному вітрі й несприятливому плині. «Це було найбільше судно зі спущених на воду, найбільший утвір рук людських, - писав мало кому відомий англійський літератор Морган Ендрю Робертсон.

- У будівлі й технічному забезпеченні корабля були задіяні представники всіх наук, професій і спеціальностей, відомі цивілізації. На містку судна перебували офіцери, що представляли не тільки еліту королівських військово-морських сил, але й минулі суворі екзамени із всіх наук, що имели відношення до вітрів, припливам, плинам і географії морів

Вони були не тільки мореплавцями, але й ученими. Точно такий же професійний стандарт застосовувався й при підборі персоналу машинного відділення, а служба стюардів відповідала вимогам першокласного готелю...

» Далі автор живописав, що скрашувати дозвілля пасажирів повинні були два духових оркестри й театральна трупа. Полчища кухарів і медиків забезпечували досить стерпне мирське існування, а корпус капеланів відповідав за духовний добробут всіх присутніх на борті. Не забув автор описати й технічні особливості чуда-судна. «Непомітні ока телефонні кабелі з'єднували гордовитий місток зі строгим машинним відділенням у кормі, “вороньими гніздами” на фок-щоглі й всіх куточках корабля, де велася робота. Кожне проведення увінчувалося маркірованим диском з пересувним індикатором, діапазон руху якого містив всі відповіді й команди, необхідні для керування масивним корпусом судна, будь те в доці або відкритому морі. По великому рахунку, це дозволяло позбутися від грубих і нервових вигуків матросів і офіцерів». Ще Робертсон указав, що якщо буде потреба 92 перебирання дев'ятнадцяти водонепроникних відсіків можна було перекрити за півхвилини одним поворотом рукоятки з рубання на містку машинного відділення й десятка інших приміщень, розташованих на палубі. Ці перебирання автоматично перекривалися б і просто з появою води. «Корабель був здатний залишатися на плаву при дев'яти залитих водою відсіках, але жоден потенційний інцидент у море не був здатний привести до такого фіналу, - відзначав автор. - От чому судно вважалося практично непотопляемим». «Коротше кажучи, це було плавуче місто, за залізними стінами якого було все, що зводило до мінімуму всі небезпеки й незручності вояжу через Атлантику й дозволяло насолоджуватися життям», - закінчував свій опис Морган Робертсон. З урахуванням явної переваги перед іншими судами керівництво судноплавної компанії дозволило капітанові найбільшого у світі корабля те, що заборонялося іншим. «Судно може йти на всіх парах у тумані, під час шторму й при ясній погоді на рейсах Північної лінії, узимку й улітку по ряду істотних і не сумніви, що викликали, причин», - писав Морган Робертсон. При цьому мовчазно передбачалося, що при зіткненні з іншим судном «плавуче місто» просто отшвирнет менше судно зі свого шляху або навіть просто разрежет його навпіл. Ну а якщо на шляху раптом зустріне айсберг, то корабель на повному ході зможе сманеврировать і ухилитися від лобового удару, сковзнувши по крижаній горі мимохіть і відскіпавшись у такий спосіб мінімальним збитком - обдертою фарбою на борті або в крайньому випадку пробоїною в одним-двох відсіках, ближче до корми. «Судно вже побило всі рекорди швидкості під час свого першого рейсу, – відзначав Робертсон, – але аж до третього виходу в море так і не вдалося зменшити п'ятиденний строк подорожі через Атлантику. Тому серед двох тисяч пасажирів, що завантажилися на борт у Нью-Йорку, циркулювали неофіційні слухи, що цього разу буде почата третя спроба…»Однак уночі трапилося не передбачене. Із усього входу лайнер урізався правим бортом у громаду айсберга й одержав такі пробоїни, що незабаром затонув. Правда, відбулося це не миттєво, так що в пасажирів гіганта водотоннажністю в 70 000 тонн по ідеї була можливість урятуватися. І отут раптом з'ясувалося, що на лайнері було всього 24 шлюпки, у той час як їх було потрібно як мінімум удвічі більше. А температура води в цьому місці Атлантики була настільки низкою, що пасажирам «плавучого міста», яким не найшлося місця в шлюпках, залишалося сподіватися хіба що на чудо. Але воно не відбулося, хоча серед потерпілих перебувало чимало мільйонерів і інших «вершків» вищого суспільства…Знайома картина, чи не так? Але як удалося безвісному авторові вгадати основні риси трагедії за півтора десятка років до того, як вона трапилася?.. Це питання мучило десятки добровільних експертів, і вони приступилися до ретельного аналізу тексту. При цьому з'ясувалося, що Робертсон у свом описі допустив ряд помилок. Так, у нього говориться про водотоннажність лайнера в 70 000 тонн, а «Титаник» мав водотоннажність «усього лише» в 66 000 тонн. Незначні розходження були й у деяких інших наведені вище параметрах судна: довжина гіганта насправді становила 269, а не 260 метрів, а потужність двигунів найбільшого корабля у світі насправді була на 5000 кінських сил більше, ніж вказувалося в тексті. Та й називалося судно «Титаник», а не «Титан», як писав автор. Однак в основному він безсумнівно вгадав! Зіткнення з айсбергом відбулося в Північній Атлантиці, біля напівночі (в 23.40), у крапці, що відповідає 410°46? північної широти, 50°14? західної довготи (в 900 милях від Нью-Йорка) Після того як ім'я Робертсона спливло на першій смузі лондонської «Таймс», його книгу відразу перевидали, а самого літератора... спробували залучити до відповіді в суді. Причина? Мов, він своїм романом «Даремність, або Загибель “Титана”» «накаркав» катастрофу... Однак суддя справедливо порахував цю гіпотезу недостатньою підставою для обвинувачення. Але сам автор-провидець був змушений порозумітися перед широкою публікою, як йому спала на думку ідея роману. І Робертсон опублікував кілька статей, у яких спочатку пояснював настільки нереальні збіги старого добутку й реальної трагедії тим, що йому... було бачення! Але цього виявилося мало. Преса з подачі деяких зацікавлених осіб, що побачили в Робертсоне козла відпущення, підняла моторошне виття. Наприклад, у провину Робертсону ставили те, що він не попередив про існуючу небезпеку «у серйозній формі», і те, що сам він залишився на березі; говорили навіть про те, що катастрофа, мов, була підбудована «бажаючої прославитися романістом». Отут уже довелося оборонятися всерйоз. І тоді Морган Робертсон розповів, що їм раніше було написано в цілому більше десятка романів про морські катастрофи. На їхніх сторінках літератор «потопив» вуж безліч кораблів із самими різними назвами. До речі, уже після його смерті з'ясувалося, що пророчий дарунок літератора аж ніяк не вичерпувався історією з «Титаником» і іншими аваріями корабля. В 1914 році Робертсон опублікував ще один фантастичний добуток - «За межами спектра», де описав... війну США з Японією! Тут йому вдалося вгадати, що японці першими нападуть на американські бази на Гавайях і Філіппінах. На жаль, точного часу описуваних подій Робертсон не назвав. Зате вказав, що на японських субмаринах буде використана якась «сонячна бомба». І справді, подлодки Країни висхідного сонця згодом були оснащені установками, що випромінювали ультрафіолет. Говорять, ці пристрої допомагали японцям тимчасово засліплювати американських моряків. Але звідки Морган Робертсон довідався про такі чудеса техніки майбутнього? Видимо, і цей, і багато інших питань, що стосуються дивних пророкувань письменника, ще чекають уважних дослідників цього феномена


Пророкування