Великий насмішник, знаменитий американський письменник Марко Твен (він же - Самюель Ленгхорн Клеменс), сказав один раз полушутя-полусерьезно: «Остерігайтеся робити прогнози, особливо якщо вони ставляться до майбутнього». Однак чи знаєте ви, що сам він далеко не завжди додержувався цього правила? Втім, краще, напевно, розповідати все по порядку

Тим, що література роздобула Марка Твена, ми зобов'язані Міссісіпі

Ні, я не збираюся затверджувати, що не будь цієї великої ріки, він не став би великим письменником

Але факт залишається фактом: саме Міссісіпі подарувала своєму колишньому лоцманові літературний псевдонім. Як згадував згодом сам письменник, «Mark twain» - (відзнач два) - ходові лоцманські терміни, що означав, що глибина досягає в даному місці двох морських сажнів (біля чотирьох метрів).

И, стало бути, пароплав може безпечно випливати своїм курсом

Коли Марко Твен відправився в самостійне плавання, він теж намагався дотримуватися глибокої води

Міссісіпі ж подарувала письменникові багато сюжетів його добутків

А Самюель Клеменс, ставши Марком Твеном, переказав ці сюжети нам. Згадаєте «Старі часи на Міссісіпі», «Пригоди Тома Сойера», «Пригоди Гекльберри Фіна» - у всіх цих і деяких інших добутках поряд з людьми одним з головних персонажів є й Ріка

«Вся сучасна американська література вийшла з однієї книги Марка Твена, що називається “Гекльберри Фін”.

Це краща наша книга... Нічого подібного до її не було

Нічого рівного не написано дотепер», - так визначив роль колишнього річкового лоцмана Ернест Хемингуей. Але перш ніж стати лоцманом американської літератури, Самюель Клеменс прожив довгими, багату подіями життя

Насамперед, звичайно, він народився. Відбулося це 30 листопада 1835 року в штаті Міссурі, у селі Флорида

Сільце, незважаючи на голосну назву, була настільки малюсінької, що Твен пізніше жартував: «Народившись, я збільшив населення Флориди на цілий відсоток...» Чотири роки через Клеменси переїхали в містечко Ганнибал на ріці Міссісіпі. Те саме містечко, що відоме всім читачам Твена під ім'ям Сент-Дитерсберга. У дванадцять років Сем Клеменс втратив батька, був змушений кинути школу й надійшов «за одяг і стіл» у місцеву газету хлопчиком на побегушках, тобто кур'єром. Тут він привчився читати й навіть опублікував свої перші літературні досвіди. Шість років через, в 1853 році, Клеменс покинув рідні місця й пішов «у люди». Працюючи складачем у друкарнях на окремих разових замовленнях, він за чотири роки побачив найбільші промислові й культурні центри своєї країни - Нью-Йорк, Філадельфію, Вашингтона... Ще кілька років через Клеменс став учнем лоцмана на Міссісіпі. Потім він був «рудокопом у копях Невади, - згадував сам письменник, - потім газетним репортерам, потім золотошукачем у Каліфорнії; потім газетярам у Сан-Франциско, потім спеціальним кореспондентом на Сандвичевих островах; потім роз'їзним кореспондентом у Європі й на Сході, потім носієм смолоскипа освіти на лекторських підмостках, і, нарешті, я став книжковим писакою й непохитним стовпом серед інших стовпів Нової Англії». Одна за іншою виходять книги, приносячись письменникові заслужену славу й популярність. До кінця XIX століття Марко Твен стає самим знаменитим американцем як у себе на батьківщині, так і за рубежем. Його книги читають у всіх країнах. Листа до нього доходять за адресою: Америка, Марку Твенові. Письменник не тільки знаменитий сам. Він робить відомими й друзів свого дитинства, дошлі літературознавці без особливої праці встановлюють, що Бекки Течер у дійсності кликали Лаура Хокинс, Джо Гарпера - Джон Бригу, удову Дуглас - миссис Холидей, Гека Фіна - Том Бланкеншип... Що ж стосується Тома Сойера, те його так і кликали - Томас Сойер Спиви, хлопча із сусіднього штату Іллінойс, слава про витівки якого докотилася й до Ганнибала. Звичайно, у книзі все подано не зовсім так, як це було в житті - автор використовував своє право на художній вимисел і на створення узагальнених образів. Так у Томі «об'єдналися риси трьох моїх знайомих хлопчиськ», - писав Марко Твен. Хто вони, ці троє? По-перше, сам автор, потім його ровесник і шкільний друг Уил Боуен і, нарешті, той самий Том Сойер Спиви, про яке ми вже говорили. Але в більшості випадків автор опиралася на дійсні факти. Був у містечку й індіанець Джо. Печера його ім'я й донині привертає увагу екскурсантів, які приїжджають у містечко ушанувати пам'ять Марка Твена, побачити місця, де він жив. А іноді письменникові вдавалося навіть робити свого роду відкриття. От тільки один приклад. «Відбиток великого пальця, і що із цього вийшло» - так називається одна із глав книги Марка Твена «Життя на Міссісіпі». Коротенько її зміст таке. Під час Громадянської війни в США в штаті Міссісіпі грабіжники ввірвалися в будинок Карла Риттера й убили його дружину разом з ребенком. Тільки завдяки щасливій випадковості цієї ж участи уник глава сімейства. По манерах поводження грабіжників він зрозумів, що те були солдати з найближчого військового табору. Але як їх знайти, якщо особи грабіжників і вбивць приховували маски? І отут колишній батько сімейства виявив, що один зі злочинців залишив на розкиданих паперах кривавий відбиток великого пальця. От по цієї-те доказі Риттер і вирішив його відшукати. Він переодягся бродячим хіромантом і став ворожити солдатам по руці. Він наносив на папір відбитки пальців, змазаних червоним чорнилом, а потім щоночі переглядав у збільшувальне скло свої трофеї. В одну з ночей йому повезло: візерунки пальців рядового Франца Адлера збіглися з тим кривавим відбитком. Довідавшись, коли вбивця його дружини й дочки буде вночі стояти у варті, Риттер у темряві підкрався до нього й устромив у серце кинджал... Зробивши помсту, Риттер виїхав у Європу, де влаштувався на роботу сторожем у мюнхенський морг. Крім іншого, він повинен був стежити, чи не подасть який із трупів ознаки життя. І от один раз холодною зимовою ніччю такий мнимий труп найшовся. Їм виявився... усе той же Франц Адлер. Видимо, йому повезло: кинджал Риттера не досяг мети. Але помста все-таки свершилась. Тепер сторож моргу дав можливість убивці остаточно змерзнути, попиваючи поруч із ним коньяк і кутаючись у теплий одяг. Саме примітне в цій кошмарній історії те, що Марко Твен розповів про дактилоскопію - способі відшукання людини по відбитках його пальців, ще до того, як цей спосіб знайшов собі застосування в практичній криміналістиці! Більше того, у романі «Роззява Вильсон» (1894) письменник також докладно розповідає, як найкраще знімати відбитки пальців для впізнання. Є в житті літератора й ще один примітний епізод, що має пряме відношення до теми нашого оповідання. От який випадок приводить у своєму дослідженні журналіст, історик і літературознавець Сергій Мануков. «Перша й найбільш відома зустріч Марка Твена з потойбічними силами зв'язана зі смертю його брата Генрі, - пише він. - Трапилася вона в 1858 році, коли 23-літній Семюель працював учнем лоцмана на пароплаві “Пенсільванія”. Один раз Семюелю приснився страшний сон. Мов, його брат лежить у металевій труні, на його грудях спочиває букет білих троянд, у самому центрі якого червоніє одна-єдина червона троянда. Семюель прокинувся в холодному поті. Раптом, подумав він, із братом і правда негаразд? “Я швидко одягся й направився до дверей, - писав потім Твен у своїй автобіографії. - Зробив кілька кроків і зупинився. «Але нічого такого не може бути, - подумки сказав я собі. - Чого я так перелякався! Це всього лише сон...” По здоровому міркуванню майбутній письменник дійшов висновку, що його сновидіння - просто фантазія. Металеві труни в ті часи, як і зараз, коштували дуже дорого й були не по кишені сім'ї Клеменс. До того ж у сні домовина стояла на двох стільцях, які тоді теж зустрічалися дуже рідко. Тим більше, що незабаром з'ясувалося: Генрі живий і здоровий, брати зустрілися на одній з пароплавних стоянок на кораблі «Пенсільванія». Потім Сем на іншому пароплаві відправився в черговий раз: і через два дні прочитав у газетах: на «Пенсільванії» вибухнули казани! Загинуло півтори сотні людин, десятки одержали каліцтва. Одержав найсильніші опіки від пари, що вирвалося з казанів, і брат Генрі. Незабаром він умер, і коли Сем приїхав на його похорони, те, переступивши поріг моргу, він остовпів! Так само, як у тім злощасному сні, Генрі лежав у труні зі світлого металу. Виявилося, кілька заможних дам, торкнуті молодістю й красою небіжчика, зібрали гроші й купили металеву труну. А стояв він... правильно... на двох стільцях. Не вистачало лише однієї деталі - квітів. І що б ви думали!? Коли Генрі ховали, до труни підійшла незнайома жінка похилого віку й поклала йому на груди букет білих троянд, у центрі якого червоніла самотня червона квітка. Після цієї події починаючий літератор упевнився в думці, що іноді людині дано передбачати якісь події майбутнього. Згодом ця впевненість тільки зміцніла. Ставши відомим літератором, Марко Твен познайомився з багатьма видатними людьми - членами королівських сімей, видними політиками, знаменитими вченими й відомими релігійними діячами. Особливе місце серед них займала сліпа й глуха Хелен Келлер, що прославилася тим, що якимсь незбагненним чином знала, що й хто неї оточує в цей момент і навіть уміла читати думки співрозмовників. Здатності юної телепатки приводили Твена в невимовний захват не раз. Вона неодноразово закінчувала фрази співрозмовника, причому повторювала слово в слово думки, які він не встигав навіть вимовити вголос. Причому Марко Твен, будучи скептиком по натурі, не раз перевіряв Келлер. Довідавшись, що Хелен багато чого може довідатися про людину, просто торкнувшись його руки, письменник вирішив випробувати дівчину. Распрощавшись із нею, він зненацька повернувся ввечері того ж дня, мовчачи наблизився до Хелен і швидко пробіг руками по її волоссях. Дівчина відразу запитала: «Містер Твен, ви повернулися? Щось трапилося?» Після цього письменник беззастережно повірив у її феноменальні здатності. Свої почуття до Хелен він красномовно виразив у листах. «Ти дивне створення, - писав він в одному з них, - саме дивне на всій Землі».


Пророкування